yuliazaremsk

Зразок Деградації Суспільства. Проте, в душі естет Sadness will last forever (V. van Gogh)

Loading...
І помічаю, як усмішки з лиць змиває дощами Скільки років ми їх натягали, а зараз, Що зараз? Нас вже майже не стало, а вони досі на фото. І скільки б я не ходила - всі просять Цього підшкірного фальшу. Стяг м'язів обличчя Відмовляється грати людям на користь. І сум потихеньку просочується у липень Крізь марлю сонячного проміння, Моїх невчасних викриків і старих фото, Що вже не нагадують про реальність. Я проходила свої підошви так, Що замість п'ят там гул вулиць. І лапи підвечірніх теплих ліхтарів Беруть за плечі так, що змушують зупинитись. Скільки б не намріяла неба - його затулять Псевдоважливим розкладом руху потягів І дрібними голосами непотрібних чужих людей, Що просять посміхнутися на спільну шкільну Зайву незначну фотографію. Ким ми є до того, як переосмислимо Ці дні, обплутані телефонними лініями і Шнурами стоптаних кросівок; Листям закінчених Чернеток і записників, де написане ніколи Не стане реальністю; Мріями, що висихали ще до обіду Разом із свіжою крохмальною білизною; Подорожами, які висміяли домосидство в нас; Світлом вечірніх вивісок На магазинах з дешевим вином; Усмішками, що тривають лише мить. І якщо одну з них зловити в око камери, То вона буде дорожчою від відра морозива. Сенс усього, що ти встиг зробити за життя Вимірюється усмішками тих, Хто пройшов котрийсь із відрізків шляху З тобою поряд. Навіть, якщо це був лише момент, який ніколи більше не повториться.
А я так бігла. Захід ось-ось заховається Поки я біжу своїми коротенька ніжками, Земля крутиться. Біжу і вираховую, хто скоріше, я чи планета. Ми обоє такі повільні. Тільки вона, як велика поросла мохом черепаха, а я - крихітний равлик із раковиною-портфелем на спині. І ми змагаємося. Я перша добігаю до парку, щоб упіймати захід у скляне око-камеру, поки Земля ворушить боками під моїми стопами і вони грузнуть в її диханні. І мене заковтує пульсація, її невпинний плин оборотів. На мене лягає сонце своїм важким відлежаним черевом. Стою в центрі цього надлому небес, де сонце обсипається крихкою червонястою цеглою на плечі й непокриту голову. Ніч проковтне Землю, коли її єдиний захисник сонце потоне в своїх шовкових та хутрових простирадлах із глибоких густих хмар. І цілий світ падає навколішки перед смертю небесного ока-жарини. І мене проймає тремор. Скільки істот одночасно перестануть бачити світло? Скільки ще заходів я зустріну? Котрий з них буде останнім? Так добре бути малим і незначним в цьому світі, особливо, коли міряєш вічність такими короткими кроками як хвилина, день, рік, життя. І розумієш, що попри мінливість навколишнього і крихкість внутрішнього, ти спробував наздогнати сонце в його фазі смерті. Зловити цю неповторність, безсмертну мелодію вічного, що помістилася б до кишені. Колись наші серця зупиняться, як незаведені годинники, очі закриються, мов об'єктив камери. І тоді перед нами відкриється щось постійне і страшенно незвідане. Щось надзвичайне, далеке від нашого розуміння і сприйняття, проте, таке ж прекрасне, недосяжне і недоторканне, як палаюче сонце в напівприкритих зіницях неба. ( На фото один із заходів Познані)
Часом, програвши партію в шахи чи навіть гру в квача, розумієш, що все пережите - Лише вінілова пластинка в твоїй голові. Адже кожен з тих, хто грав проти тебе чи пліч-о-пліч Програв теж. А щось в скронях гупає, як старий двигун, що відмовляється Від життя самостійно. Навіть під дозою масла чи мастила. Чому ми не можемо програти, Всі автоматично вимкнутися, щоб навіть іржа позлізала із застиглих лицемірних вишкірів. Щоб батареї живлення випалилися виразкою Чи то просто виразом подиву після однієї неголосної, та такої пронизливої правди. Та хто я, щоб проповідувати та добиватися справедливості, Після того, як заплуталась у власних тоненьких ниточках, що були колись зовсім спокійними ненапруженими нервовими закінченнями. І переглядаючи старі фотографії все більш розумію, що зображена там дитина Заховалася в кокон із вицвівших капілярів і вигорілих чи виплаканих шарів Очної сітківки, приємних спогадів, Котрі зіграли свою роль, а потім Стали старими діафільмами на плівці(платівці)пам'яті; Комплексів і вад, за які висміяли в дитинстві, Розповідей, що захоплювали дух, Мрій, що полетіли у вирій, як дурний метелики, які летять на вогонь і вмирають; Слів, що застрягли в горлі дуже невчасно, Помилок, що закрили якісь можливості, Веснянок, що висіювалися на шкірі протягом життя; Шрамів і ран, що ніколи більш не заростуть; Чиїхось (ненароком) забутих сорочок і кави рівно раз на тиждень; Дитячих страхів і бабуниних примовлянь на дощ; Подорожей і каяття після кожного падіння; Цих довгих нічних розмов, сплетених із чесності, відчаю і повік, що злипаються; Довіри сказаному кимось важливим; Пізнання всього створеного прекрасного і Це дивне відчуття, що кінець ніколи не настане, Бо кожна дитина врешті знаходить прощення У Творця з сизими добрими очима. Після осягнення цього хочеться вилізти із Сховища, проте Розумієш врешті, що став залежним від усього, Що робить тебе щасливим. І хочеться залишитися. Але
У великих містах якось легше дихається. Все навколо здається таким величезним і тому виникає ілюзія вільного простору. Таке відчуття, ніби міняючи свої координати на кілька тисяч кілометрів, ми змінюємо свою особу, стаємо кимось іншим, щоб в іншому місті прожити чуже життя. (Яке лицемірство!) Як самотньо на пустому вокзалі в чотири ранку. Мовчазні широкі вулиці. Насуплені важкі вологі небеса. Ніхто тебе не знає. Ти не знаєш нікого, не знаєш назви вулиці по якій ідеш, а ще - де завтра опинишся і ким будеш. Це просто шанс почати усе з початку (котрийсь із мільйона шанс, адже таких буде ще надто багато, щоб звернути увагу саме на це місто) Дороги і будинки шліфує дощем ще не зачатий новий день. Помалу загоряються вивіски і вогники-фари поодиноких автівок. Занадто добре бачити місто вже чистим, умитим дощем, без людського бруду, без голосів і лиць, без поспіху і німого голосіння за незбутим. Просто, люди здаються такими мізерними мурашками у вирі подій. Вони такі самотні, такі заклопотані. У цьому вирі подій затираються лиця, вицвітають спогади і нещодавні емоції гаснуть, як крихітні сонця Альфа Центаври. Тут губляться душі та замовкає совість. І мені таке чуже це місто, я тут ніхто і ніколи не буду мати обличчя в очах його жителів. Буду попелом. Напевно,це просто одна із сповідей, котрі з мене вимиває, витискає, вичавлює дощ. Від цього мовчання великого міста почуваєшся безликим і нагим. В безбарвній суміші дощу і тиші у вухах починаєш мимоволі згадувати свої грішки, бо немає на що відволіктися. Адже, музика, книги, шум суспільства допомагають впасти в забуття і не думати про нинішні проблеми. Вони відсувають комплекси і незручні ситуації десь за горизонт твого розуміння. Стає легше дихати. От так і з великими чужими містами. Переїзд із одного до іншого стає єдиним спасінням, перетворюючись у залежність, бажання тікати від себе і світу. (Трохи забагато тексту, забагато думок, вибачте, якщо довго читати) Вінниця. 27.04.2018.
Знайди те, що ти любиш і нехай воно вб'є тебе (Чарльз Буковскі)
Накапай трохи сну в чашку мені. Він розтечеться димом м'ятних цигарок Твоєї колишньої. Чи опіумом знайомого, До спазмів і кольок під ребрами голосу. Тільки не впадай в залежність, чуєш, Чуєш, це серце тобі самогубством погрожує. Тонкими, ледь чутними хрипами Страхом, що ось-ось зламається, випаде, Старих, протертих двигунів, Що років з десять вже не заводили. В. Ю. З.
Can we wait for a miracle, while we're living in it
Зачем кричать, когда никто не слышит? О чем мы говорим? Мне кажется, что мы давно не живы. Зажглись и потихоньку догорим. Lumen
Будет ласковый дождь.
next page →